Неділя, 18.11.2018, 12:53
Адвокат. Львів
Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [16]
Главная » Статьи » Мои статьи

Принцип участі народу в здійсненні правосуддя у кримінальному провадженні в Україні

1.1. Принцип участі народу в здійсненні правосуддя у кримінальному провадженні в Україні

 

             У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах нестабільної політичної ситуації в світі, коли суттєво ускладнюються взаємозв’язки суспільства й особи, громадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємозалежними стають їхні інтереси й проблеми, підвищується їхня взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в законодавстві. При цьому особливо важливе місце посідає проблема реалізації конституційних принципів участі народу у здійсненні правосуддя.

      Аналіз положень ст. 5 Конституції України дозволяє дійти висновку про те, що саме народ є єдиним джерелом влади в Україні і здійснює свою вла­ду безпосередньо через органи державної влади, однією з гілок якої є влада судова[1].

    Відтак, цілком слушною виглядає теза В.О.Щербанюк про те, що «Народовладдя як пріоритетний принцип конституційного ладу України означає, що держава як в статиці, так і в динаміці в процесі здійснення ним функцій, керується волею народу»[2].

Тому державна влада – законодавча, виконавча, судова – не первинна, а похідна й не може мати інтересів, які відрізняються від інтересів народу, суспільства та його членів. В свою чергу судова влада виступає як незалежний інститут, зобов'язаний діяти згідно з Конституцією і законами України (ст..6 Конституції). Саме в цьому проявляється державно-владна сила судової влади, яка не повинна нехтувати своїми принципами, а має завжди діяти в ім'я закону і справедливості. Таким чином, участь у кримінальному судочинстві народних засідателів і присяж­них є визнаною необхідністю, що знайшло своє вираження у положеннях Основного закону нашої держави. Так, Конституція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (п. 4 ст. 124), що правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127), а також, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129).

     Теоретичне визначення поняття права громадян на участь у відправленні правосуддя в кримінальних справах дає А.Б.Гринишин, яка розуміє це право як «надану, гарантовану державою та закріплену Конституцією України можливість громадянина України в установлених законом формах і порядку брати участь в здійсненні важливої галузі державної діяльності, спрямованої на розгляд та вирішення соціальних конфліктів, пов'язаних з порушенням норм права»[3]. Зазначимо, що таке розуміння аналізованого конституційного принципу в цілому відповідає його суті. 

      За  визначенням  відомого  процесуаліста  І.Я.  Фойницького, історії  процесу  участь  народного  елементу  в  судово-кримінальній  діяльності відома  в  різних  формах,  які  можуть  бути  зведені  до  наступних  типів:  1)  суд всього народу; 2) судні мужі або шефени старого німецького права (Schoffen); 3) станові суди; 4) присяжні засідателі; 5) судові засідателі або шеффени нового німецького  права[4]

     Сучасні теорія і практика розрізняють дві основні форми участі народу у здійснені правосуддя: суд шефенів  та суд присяжних. Відзначимо, що інститут шефенів  впроваджувався  в  багатьох  країнах  під  різними  назвами:  асизів (Франція,  Італія),  народних  засідателів  (СРСР).  Проте  сутність  цих процесуальних  форм  залишалась  єдиною.  Крім  того,  суд  шефенів  є самостійним  правовим  інститутом,  а  не  європейським  підвидом  суду присяжних. Шефени (народні засідателі) в судовому засіданні користуються рівними правами з професійним суддею – головуючим у справі. Вони разом вирішують усі питання, що виникають під час розгляду справи і ухвалення судового рішення.

     Суд присяжних добре знаний з іноземного досвіду та досвіду судочинства дорадянського періоду України. Особливістю суду присяжних є його поділ на дві автономні колегії: колегію присяжних та колегію професійних суддів. Це дозволяє  відокремити  питання  про  винність  від  питання  про  покарання.  Г.І. Чангулі підкреслює, що саме роздільна нарада присяжних засідателів без участі суддів-професіоналів  є  істотною  особливістю  такого  суду  і  саме  у самостійності прийняття присяжними засідателями рішень полягають переваги цієї форми суду і головний засіб позбавлення існуючого суду від недоліків[5].  Така  специфіка  складу  суду  створює  систему  важелів  і  противаг  проти свавілля,  збільшує  вірогідність  прийняття  справедливого  рішення,  обмежує можливість зловживань та тиску на суд. Колегія  присяжних  крім  того  нівелює  прояви  сваволі  та  ілюзій професійних суддів за допомогою розподілу функціональних повноважень.  Так, присяжні при винесенні вердикту керуються перш за все власною совістю, здоровим глуздом та нормами моралі суспільства. В свою чергу професійні судді своє рішення  формують  на  основі  закону.

        Безперечно слушним є зауваження авторів коментаря до Конституції України про те, що «усі форми залучення представників народу до відправлення правосуддя є втіленням засад колегіального розгляду судових справ, що має на меті гарантувати неупередженість та справедливість правосуддя для всіх»[6].

     Однак, теоретичні здобутки та нормативні положення  ще не є гарантією реалізації того чи іншого права особи загалом, і права на участь у здійсненні правосуддя, зокрема. Про це свідчить вітчизняна практика залучення народу до здійснення правосуддя у кримінальних справах, точніше її відсутність, адже правовій системі часів незалежної України взагалі не відома така форма участі народу в здійсненні правосуддя як суд присяжних, а інша форма – у вигляді інституту народних засідателів який  діяв більш ніж вісімдесят років, піддана в переважній більшості нещадній, проте справедливій критиці[7]. Хоча заради справедливості необхідно вказати що серед вітчизняних процесуалістів –практиків  теж чимало противників і суду присяжних[8].

     В контексті даного викладу автор роботи поділяє думку А.Б.Войнарович, яка  вважає, що прояви  принципу участі народу у здійснені правосуддя визначаються через: 1) право громадян брати реальну участь у важливій галузі діяльності держави - відправленні правосуддя у кримінальних справах; 2) обов'язок особи, яка відповідає вимогам законодавства щодо кандидата в засідателі від народу, брати участь у підправленні правосуддя; 3) право обвинуваченого і підсудного на розгляд його справи особами, які керуються не тільки нормою закону, а й поняттями справедливості, життєвим досвідом, здоровим глуздом, - представниками народу[9]. Саме тому розкриття можливостей реалізації принципу участі народу у здійсненні правосуддя  автор роботи проведе в контексті вищевказаних проявів.

      Насамперед з’ясуємо наявний стан нормативного закріплення й механізму реалізації права участі громадян України у відправленні правосуддя у кримінальних справах.

      За словами українського правознав­ця В. Тертишника, знання засад судочинства сприяє правильному розу­мінню змісту інших правових норм[10].

     Встановлюючи, що правосуддя здійснюється виключно судами, законодавець виходить з того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності створюють такі переваги в забезпеченні правильного застосування правових норм і закріплення законності в країні, які не може мати жодна форма державної діяльності[11].

     В зв’язку з цим виникає необхідність визначитись з поняттям правосуддя у кримінальному судочинстві, оскільки не зважаючи на широке використання у юриспруденції цього терміна, в юридичній літературі продовжується полеміка про сутність цього поняття. А між тим розуміння цього поняття дозволить автору роботи з’ясувати в подальшому реальні можливості  здійснення задекларованих конституційних принципів участі народу у відправленні правосуддя у кримінальному провадженні.

      Досліджуючи зазначену проблематику, В.М. Коваль визначає правосуддя як «захист судом прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства шляхом справедливого і неупередженого вирішення судами конфліктів на ґрунті реалізації норм права та інших справ, віднесених до їх відання, і винесення судових рішень, заснованих на законі»[12].

     Більш вдалим, порівняно зі згаданими, є визначення П.А. Попова, який вважає, що правосуддя - це виняткова функція судової влади по розгляду, вирішенню справ, які віднесенні до компетенції судів, а також постанові і перегляду судових актів у строгій процесуальній формі, яка встановлюється галузевим процесуальним законодавством, із метою захисту прав і свобод громадян і юридичних осіб, суспільного і державного правопорядку[13].

       З наведених визначень можна визначити окремі істотні ознаки правосуддя, якими по-перше, є те, що воно здійснюється у спеціальній процесуальній формі, яка натомість є засобом процесуальної гарантії прав і законних інтересів учасників судочинства[14]. Основні ознаки цієї процесуальної форми визначаються конституційними принципами судочинства закріпленими у ст. 129. Конституції України. Другою можна назвати участь суду як виняткового органу державної влади, що уповноважений виконувати цю діяльність.

      Всі наведені ознаки забезпечуються головним чином у стадії судового розгляду справи, коли за участю сторін із дотриманням основних засад судочинства вирішується основне питання кримінальної справи про наявність вини у підсудного.

         Аналiз понять правосуддя, якi є в юридичнiй лiтературi, незважаючи на деякi їх вiдмiнностi, дозволяє зробити висновок про те, що функцiя правосуддя характеризується наступними ознаками: 1) це дiяльнiсть, яка здiйснюється судом у спецiальнiй процесуальнiй формi; 2) вона пов’язана з розглядом у судових засiданнях кримiнальних i цивiльних справ; 3) у сферi кримiнального судочинства з нею пов'язане вирiшення основного питання справи - про виннiсть або невиннiсть особи, яка притягується до кримiнальної вiдповiдальностi. Розглядаючи саме з цих позицiй дiяльнiсть інституту участі народу у відправленні правосуддя в кримінальних справах, автор роботи повністю поділяє думку І.О. Русанової про те, що «правосуддя -- це правий суд, в ім’я чого він відбувається - для народу, останній і повинен ставити крапку в разі правового конфлікту громадянина і держави»[15] та В.Пилипчука, який цілком слушно резюмує: «Найвищою цінністю в державі є людина, а раз так, то вона і є найвищим суддею»[16].

Однак, виникає цілком логічне запитання: чи все так зрозуміло з реалізацією права на участь народу  на практиці? Чи дійсно законодавець в Основному законі нашої держави закріпив саме право народу на участь у «правому суді»?

    Наведена вище стаття 124 Конституції вказує, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, однак жодним чином не даючи визначення цим термінам. Аналогічно й  стаття 127 Конституції передбачає, що «правосуддя  здійснюють  професійні  судді  та,  у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні», однак ані термін «народні засідателі», ні «присяжні» не роз’яснено. Відтак, цілком незрозуміло, чи Конституція України передбачає існування «народних засідателів» і «присяжних» окремо, чи як взаємозамінні суб’єкти. Зважаючи на те, що Конституція України все ж відокремлює присяжних від суддів, отже, можна припустити що законодавець бачив роль присяжних у встановленні фактів у справі та визначенні вини підсудного, не роблячи при цьому жодних інших правових висновків (як це має місце в країнах загального права).

З іншого боку, називаючи в цій статті суддів «професійними суддями», розробники Конституції, можливо, мали на увазі, що присяжні діють як непрофесійні судді, як це є у системі континентального права. Наступне свідчення саме такого значення  терміна «суд присяжних» міститься в статті 129 Конституції України, якою встановлено що «судочинство провадиться суддею одноособово,  колегією  суддів чи судом присяжних». Таким чином, спосіб формулювання цього положення видається таким, що дозволяє судочинству здійснюватись безпосередньо «судом присяжних» без головування судді. У цьому випадку малоймовірно, що розробники мали намір визначити, що суд присяжних складається лише з непрофесійних суддів, які здійснюють судочинство. Це положення мало б сенс лише у тому випадку, якби розробники визначили термін «суд присяжних» як такий суд, що містить принаймні одного професійного суддю серед декількох присяжних. Більше того, варто зазначити, що стаття 129 Конституції не передбачає участі народних засідателів.              

Незважаючи на відсутність  чітко виписаних обов’язків суду присяжних в Україні, сама згадка про запровадження цього інституту без подальшої деталізації викликає ряд інших питань. Наприклад, Конституція не деталізує чи має особа право на суд присяжних  у цивільних та кримінальних справах, чи лише у кримінальних справах. Стаття 124 Конституції взагалі не встановлює право особи на суд присяжних, а лише визначає, що «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через […] присяжних».

Варто також зазначити, що професійний суддя має бути громадянином України (стаття 127), тоді як Конституція України дозволяє «народу» формувати суд присяжних (стаття 124). Тим не менш, присяжні обиратимуться з числа зареєстрованих виборців, які повинні бути громадянами України й проживати на відповідній території. Отже, громадянство є необхідною умовою для виконання обов’язків присяжного засідателя у вітчизняному судочинстві.

Суттєвим недоліком є те, що Конституція України не визначає загальну кількість присяжних та кількість голосів, необхідних для прийняття рішення, і саме це, на наш погляд, вже викликає додаткову невизначеність конституційних гарантій. Більше того, така неврегульованість несе в собі пряму загрозу знецінення права народу на участь у здійсненні правосуддя. Так, з одного боку, Основний закон закріплює та має на меті забезпечити право на суд присяжних, проте з іншого, наступні законодавчі акти можуть різко обмежити це право чи цілком у ньому відмовити. Наприклад, Верховна Рада України простою більшістю голосів може прийняти законодавчий акт, який обмежить право на суд присяжних в залежності (наприклад з огляду на  політичну кон’юнктуру). Звичайно, тут можна заперечити, що Конституційний суд України може визнати неконституційність такого закону, однак практика останніх років свідчить що цей судовий орган радше є виразником волі певних політичних (партійних) інтересів, ніж гарантом дотримання Конституції і навряд чи ми в найближчому майбутньому побачимо будь-які зрушення в напрямку прийняття ним дійсно виважених і продиктованих духом права і буквою закону рішень.

На думку автора роботи, Конституція України, даючи гарантію існування суду присяжних, підняла ряд питань, які просто необхідно було вирішити  наступним законодавством. До таких питань віднесемо характер судочинства; форму суду присяжних - континентального чи загального (звичаєвого) права, а також визначені законом випадки залучення народу до відправлення правосуддя.

 Отож, конституційне право особи на участь у відправленні правосуддя в кримінальному провадженні в силу своєї специфіки має суворо визначені межі, що перш за все, обмежене публічним інтересом, правами інших осіб та законодавчо встановленими заборонами. У ст. 127 Конституції читаємо, що народні засідателі і присяжні здійснюють правосуддя «у визначених законом випадках». Закон України «Про судоустрій України» від 2001 року встановлював, що народні засідателі вирішують  у  складі суду  справи  у  «випадках,  визначених процесуальним законом» (стаття 65),  і що суд присяжних утворюється для розгляду по першій інстанції «судових справ, визначених процесуальним законом» (стаття 68). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 року[17], з поправками від 13 квітня 2012 року, разом з Кримінальним процесуальним кодексом України (КПК), ухваленим того самого дня, пояснюють конституційні гарантії щодо присяжних у кримінальних справах та випадки, коли суд присяжних може бути творений. Так, за ч.3 ст.31 КПК  «кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне  позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних»[18]. Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд». Далі, ч.9 ст. 31 КПК встановлює правила для службових осіб на державних посадах. Пункт 1 ч.9 ст.31 КПК передбачає, що «в суді першої інстанції – колегіально судом у складі трьох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, а в разі здійснення кримінального провадження щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, та трьох присяжних».  Знову не зрозуміло, чому автори КПК роблять різницю між громадянами та службовими особами. Так само, як знову ніде не зазначено, чи рішення винесене судом присяжних має бути одностайним, чи ні.

Отже, щодо права народу на участь у здійсненні правосуддя,  то в цілому Конституція України його гарантує, але для конкретизації і застосування цього права Конституція вимагає подальших законодавчих актів. Внесеними змінами у Закон України « Про судоустрій і статус суддів» зроблено спробу нормативно пояснити право на суд присяжних і встановити певну процедуру в кримінальних судових провадженнях. Однак ціла низка проблемних аспектів залишилася не врегульованою і потребує вдосконалення(детальніше про це в третьому розділі дипломної роботи).

Наступним питанням, яке підлягає до розгляду є дослідження обов’язку особи, яка відповідає вимогам законодавства щодо кандидата в засідателі від народу, брати участь у підправленні правосуддя. Одразу відзначимо, що  тут ситуація теж не надто оптимістична й обумовлюється перш за все низьким рівнем правової свідомості наших співгромадян.

По-перше, Україна ще не готова до діяльності суду присяжних і вина за цю не готовність, як нам видається, повністю лежить на недолугості державних інституцій які зобов’язані проводити роз’яснювальну роботу в суспільстві в напрямку залучення громадян до здійснення правосуддя.

По-друге, в країнах з розвиненою демократією люди відрізняються більшою правосвідомістю: присяжні підбираються з найбільш моральних, шанованих осіб. Отже, людина йде в присяжні не з фінансових міркувань, а з почуття необхідності додержання закону, правосвідомості, адже вона змалку виховується в дусі додержання закону. На жаль у нас все навпаки. В радянський період судовий процес вирішував суддя одноособово, народні засідателі були радше «для кількості». Одразу після радянського періоду настав час повного правового нігілізму. Зараз часто-густо судді теж роблять лише те, що скаже «партія влади», про що свідчать політичні процеси над опозицією. Про відсутність сформованого у громадян відчуття обов’язку брати участь у здійсненні правосуддя свідчить й наша регіональна ментальність. Зокрема, як відомо, перший в Україні суд присяжних створений й почав діяти у Личаківському райсуді м.Львова (кримінальна справа про обвинувачення марокканця Шоки Б. за вбивство львівського травматолога Леона Фрайфельда).

Коли Львівська міська рада формувала списки присяжних, багато громадян просто відмовлялись від участі в ньому. Інші, як розповідає начальник юридичного відділу Львівської міської ради «дізнавшись, що будуть вирішувати долю тих, кому загрожує довічне, відмовилися, боячись за свої сім'ї»[19]. Але ж формування відчуття обов’язку має відбуватися в самій свідомості людини виходячи з чисто моральних засад, за якими має вироблятися стійке розуміння, що завтра на лаві підсудних може опинитися член твоєї сім’ї чи близька тобі людина. І вона потребуватиме захисту від можливого незаконного засудження саме за допомогою представників народу, які будуть розглядати кримінальну справу на основі здорового глузду та моральних принципів та керуватися власним усвідомленням відповідальності перед совістю та громадською думкою. Крім того, це усвідомлення відповідальності за долю обвинуваченого у присяжних не залежатиме від їх посади.

Звичайно, висловлені автором роботи міркування є особистим баченням піднятої проблеми і вони не претендують на будь-яку уніфікацію, відтак можуть бути піддані критичним оцінкам. Однак, автор роботи як будь-який громадянин України через власний  життєвий досвід усвідомлює важливість і необхідність дій в сторону підвищення рівня правосвідомості наших громадян в цьому аспекті.

Щодо права обвинуваченого і підсудного на розгляд його справи особами, які керуються не тільки нормою закону, а й поняттями справедливості, життєвим досвідом, здоровим глуздом, - представниками народу, то тут можна сказати, що новий КПК 2012 року  це право, закріплене Конституцією України, задекларував, і це вже свого роду прогрес. З іншого боку, можна з впевненістю сказати, що новації кримінально-процесуального закону спрямовані на впровадження суду присяжних в кримінальне змагальне судочинство  є такими, що не дозволяють  вважати ефективним механізм доступу обвинуваченого до справді неупередженого, безстороннього і не обтяженого клановими узами, суду присяжних, тобто громадян які мають незалежне життєве судження, візьмуть його із своєї життєвої практики і застосують при винесенні рішення про винність чи невинність обвинуваченого.

      Підсумовуючи варто в контексті даного викладу навести позицію П. І. Репешко, який переконаний, що «Станом на сьогоднішній день жодна форма правосуддя не може порівнятися з судом присяжних за силою морального впливу та довірою суспільства до судового вироку. Відстоюючи ідею введення суду присяжних, ще понад два століття тому, автори Конституції США намагалися створити незалежну судову систему, яка спроможна захищати від свавільних дій. Надаючи обвинуваченому право на розгляд його справи судом присяжних, вони забезпечили йому захист проти корумпованих або надмірно заповзятих обвинувачів, проти податливих, необ'єктивних та непередбачуваних суддів»[20].

Переконані, що саме на вирішення аналогічних проблем має бути спрямована здійснювана у Україні судово-правова реформа.

 

[1] Конституція України від 26.06.1996р. // Електронний ресурс: Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

[2] Щербанюк О.В. Щодо права визначення конституційного ладу народом України//Електронний ресурс: Режим доступу: http://cau.in.ua/ua/activities/analytics/id/scherbanjuk-o.v.-schodo-prava-viznachennja-konstitucijnogo-ladu--417/

[3] А.Б.Гринишин. Правовий механізм реалізації конституційних прав громадян України на участь у відправленні правосуддя в кримінальних справах// Університетські наукові записки (Часопис Хмельницького університету управління та права). – 2009. – Вип. 4 (32) / 2009. – С. 250

[4]  Фойницкий  И.Я.  Курс  уголовного  судопроизводства:  В  2  т.  /  И.Я. Фойницкий. – СПб., Альфа, 1996. – Т.1. – С.119

[5]  Чангулі  Г.І.  Суд  присяжних  –  анахронізм  чи  необхідність?  /  Г.І.  Чангулі  //  Антологія  української  юридичної  думки.  В  10  т  /  Редкол.  Ю.С. Шемшученко  (голова)  і  ін.  Т.9  Юридична  наука  радянської  доби.  –  К., Юридична книга, 2004. –С.711

[6] Конституція України: Науково-практичний коментар. – Харків.:«Право»,2003. –Київ.:Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 –С.610

[7] Так, наявна значна кількість праць де народних засідателів називають «сонями», «кивалами», «підтакувачами», «кивалами-цілувальниками» тощо. Критичну оцінку ролі народних засідателів  у відправленні правосуддя зустрічаємо у таких працях: Чангулі  Г.І.  Суд  присяжних  –  анахронізм  чи  необхідність?  /  Г.І.  Чангулі  //  Антологія  української  юридичної  думки.  В  10  т  /  Редкол.  Ю.С. Шемшученко  (голова)  і  ін.  Т.9  Юридична  наука  радянської  доби.  –  К., Юридична книга, 2004. – 846 с.; Стецовский Ю.И. Судебная власть: Учебное пособие. – 2-е изд. – М.: Дело, 2000. – 400 с.; В.М. Тернавська.Перспективи становлення суду присяжних в Україні/ Молодь у юридичній науці: Збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих вчених «Четверті осінні юридичні читання» (21-22 жовтня 2005 року): У 3-х частинах: Частина перша: «Загальнотеоретичні та історичні правові науки. Конституційне право». - Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2005. – С.105; Тертишник В. М. Суд присяжних: ростки і суть ідеї та її мімікрія при реформуванні кримінального судочинства України / В. М. Тертишник // Право України. - 2012. - № 7. - С. 274-279; Вл.Руднев. Оправдан ли отказ от участия народных заседателей в отправлении правосудия?//Российская юстиція. №8.-2003 та ін..

[8] Куцин М.М. Суд присяжних в Україні: за і проти// // Вісник Національного Університету Внутрішніх справ. – 2005. – № 31. –С. 111 – 116; Бисага Ю.М., Палінчак М.М., Кастран М.М. Суд присяжних: проблеми та перспективи. Начальний посібник. Ужгород. 2002; Котляр В. Суд присяжних – правовий атавізм // Юридичний вісник України. 2001. № 10. та ін.

[9] Войнарович А.Б. Участь народу в здійсненні правосуддя у кримінальних справах за законодавством України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Войнарович А.Б. - Київ, 2012. – С.10

[10] Тертышник В. М. Уголовный процесе. - Харьков, 1997. - С. 26

[11] Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.:Юрінком Інтер, 2003. - С.462

[12] Коваль В.М. Апеляційні суди в Україні: становлення і розвиток: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.10. - Одеса, 2004. - С. 4.

[13] Попов П.А. Правосудне - основная функция судебной власти // Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. - Саратов, 2002. –С.107

[14] Назаров В.В. Кримінальний процес України: посіб. для підготов, до іспитів/ В.В. Назаров; Київ, міжнар. ун-т. - К.: Магістр-ХХІ ст., 2008. – С. 26; Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К., 2005. -  С. 19.

[15] Русанова І.О. Суд присяжних як форма захисту громадян//Вісник Національної юридичної академії ім..Я.Мудрого/Університетські наукові записки, 2007. -№ 4 (24). –С. 427

[16] Пилипчук П.П.П’ятнадцять років незалежності: крізь призму діяльності інститутів судової влади//Вісник Верховного суду України.-2006. -№ 8(72). –С.3-6

[17] Про судоустрій і статус суддів. Закон від 07.07.2010 № 2453-VI. Електронний ресурс: Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/page2

[18] Кримінальний процесуальний кодекс України (Розділ I) від 13.04.2012 № 4651-VIЕлектронний ресурс: Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651а-17/paran186#n186

[19] Вперше практику застосували у Львові.// http://newsradio.com.ua/2013_03_30/V-Ukra-n-zjavivsja-sud-prisjazhnih/

 

[20] П.І.Репешко. До питання реалізації принципу участі народу у здійсненні правосуддя. // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи : Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків / Редкол.: Сташис В. В. (голов, ред.) та ін. - К.; X.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 122

Категория: Мои статьи | Добавил: lexlviv (13.05.2015)
Просмотров: 3228 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск
Друзья сайта
Статистика
Copyright MyCorp © 2018
Зробити безкоштовний сайт з uCoz