Неділя, 18.11.2018, 11:43
Адвокат. Львів
Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [16]
Главная » Статьи » Мои статьи

Відшкодування шкоди в цивільному праві

  Деліктне зобов’язання – це зобов’язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну, зобов’язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов’язання –це різновид  цивільно-правових зобов’язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов’язання.Такими структурними елементами є суб’єкт, об’єкт та зміст.

Суб’єктами деліктних зобов’язань можуть бути  будь-які учасники цивільних правовідносин.Як і в інших  цивільно-правових зобов’язаннях, їх називають кредитором і боржником.

Кредитор  -це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не досяг 15 років, іноземець та особа без громадянства).

Боржник – це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає  не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку заподіювача. Так, згідно зі ст.1178 Цивільного кодексу України за шкоду, заподіяну малолітньою особою, несуть відповідальність  його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини.

  Громадянин  виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто здатним відповідати за свої дії.

  У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобов’язально-правові  засоби захисту  абсолютних прав. Потерпілий набуває  права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред’явити позов про збитки. Праву потерпілого відповідає  обов’язок  заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

         Абсолютні правовідносини є формою реалі­зації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного зміс­ту, тобто абсолютних прав і абсолютних обовязків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобовязаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність субєктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного.

        Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання субєктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх.

          У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобовязально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про відшкодування збит­ків, і він має право предявити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обовязок запо­діювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

З’ясування  юридичної природи цього обов’язку пов’язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. Як зазначає О.В.Дзера, „у врегулюванні соціальної можливості (суб’єктивного права) потерпілого неважко знайти риси методу цивільно-правової регламентації. Суб’єктивне право потерпілого має однобічно  дозвільний  характер”[1]. Диспозитивне начало  цивільно-правового регулювання  у цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує  своє право  вимоги на свій розсуд: він може  пред’явити або не пред’явити вимогу  про відшкодування збитків заподіювачеві. Інша справа щодо суб’єктивного обов’язку заподіювача. Такий обов’язок в будь-якому випадку є активним, тобто спрямованим на  відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов’язок  істотно відрізняється від обов’язків,що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення  договору. Останні обов’язкові, але не примусові, тоді як  обов’язок заподіювача  за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту  цивільно-правового примусу[2].    

  Загалом серед дослідників немає одностайності  з приводу  поняття державного примусу. Переважна більшість дослідників  оптимальним називає визначення примусу як фактичного стану, який виключає  рішення  людини з  ланцюга детермінації, бо примус, для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням обов’язку[3].

      Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відпо­відальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок заподіювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою оснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) субєктивний відносний обовязок правопорушника (заподіювача) перетер­піти міри державного примусу, що включають у себе осуд­ження його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолют­них правовідносин чи поновлення майнового стану потерпі­лого за наявності умов, зазначених у законі.

       Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 1166 ЦК України). Необхідні елементи складу такі: шкода, проти­правна поведінка, причинний звязок між шкодою і проти­правною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчи­нення правопорушення. У цій формі виражена формула гене­рального делікту: хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. Встановлений ст. 1166 склад    цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що   входять до глави 82 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими стат­тями цієї глави.

         Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступа­ючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання,  заподіяні внаслідок порушення  особистих немай нових прав громадянина або  організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму Вер­ховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 берез­ня 1995 p.). Необхідно зазначити, що характер шкоди не ви­значається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і мо­ральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до змен­шення заробітної плати. Привласнення чужого авторства поз­бавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих немайнових благ. У звязку з цим знищення фотографії близької людини спричиняє певні душевні страждання (мо­ральну шкоду), проте майнової шкоди немає.

        Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушен­ня, ст. 1166 ЦК України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до складу правопо­рушення входить і моральна шкода (ст. 1167 ЦК). Хоч вона, на відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній формі моральної шкоди.

Стаття 1166 ЦК України визначає зміст юридичного обовязку встановленням заборони, що виражена в її диспо­зиції: не завдавати шкоди особі громадянина, його майну, майну організацї. Юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання його здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена у ст.1166 ЦК України заборона є загальною, особливість її полягає в тому, що вона не перелічує дій, які не можна вчиняти; вона лише встанов­лює видову або родову характеристику, пов'язуючи її з нега­тивним результатом. Ця стаття не може передбачити і перелічити дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона за­бороняє будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до пору­шення суб'єктивного права і блага (матеріального чи особис­того), на яке існує суб'єктивне право.

        Отже підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний звязок та вина.



[1] Цивільне право України .Книга друга/ Під ред.О.В.Дзери .,Н.С.Кузнецової .—К.Юрінком Інтер.2001.С.607

[2] Братусь С.Н.Юридическая  ответственность и законность –М.»Юридическая литература».,1976.С.45

[3] Загорулъко А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами граж­данского права. Харьков, 1996. - С. 5-20.

 

Категория: Мои статьи | Добавил: lexlviv (08.10.2008)
Просмотров: 15015 | Комментарии: 5 | Рейтинг: 4.5/12 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск
Друзья сайта
Статистика
Copyright MyCorp © 2018
Зробити безкоштовний сайт з uCoz